Минутная стрелка против идет часовой.
Зачепило. Знають, що в текстах писати. Люблю я таких виконавців) І взагалі, одна з нововідкритих мною груп, в яких я закохалась з першого звуку. Під них так добре вдається забуватись. нарешті забуватись. просто все трошки чіпає. неначе, коли в мене все йде добре, хтось повинен все так влаштувати, щоб я спочатку здивовано кліпала очима, потім посміхалась, а за цим сиділа з головним болем у закритій кімнаті і загадувала на всьому, на чому можна, бажання, щоб мене абсолютно всі залишили в спокої.
Для мене залишається загадкою, чому деяких людей повністю задовольняють спокійні відносини, плавні та гарні, неначе вся гармонія світу поєднується для взаєморадості. Я так не можу, і не знаю, чи зможу згодом. Напевно, не доросла ще. Мені потрібно щось таке, бурхливе, динамічне, щоб пристрасть зносила голову, щоб були сварки, постійні ревнощі і пристрасть з закоханістю, безбашенність, дивні поступки, постійних сміх. Динаміка. Мене дуже-дуже сильно стомлюють речі по типу "тут ми будемо жити через 5 років", "а скільки дітей ти хочеш?", "які шпалери ти хотіла б мати у вітальні в нашій квартирі?". Для мене це щось не просто трошки не властиве, а просто викликаюче.. ну, не відразу, це занадто, але щось таке, через що хочеться втекти, чи краще щезнути. І не в тому справа, що я ще мала, але навіть у реальному сенсі цих речей.
НУ ЩО Я МОЖУ У СВОЇ 17 РОКІВ ВІДПОВІСТИ? Мене мама лікує, коли я хворію, тато мені встановлює програми, моя сестра пришиває мені гудзики, якщо я вранці, поспішаючи, відриваю їх, навіть моя кішка кусає мене, коли я занадто голосно кричу. Я просто не здатна відповісти щось правильне, доцільне, не знаю я, як я назву свого сина, не знаю, чи хочу я портрет Мерилін Монро у вітальні чи шовкові шпалери у спальні, я хочу жити не тим днем, який настане не через три-п'ять-двадцять гіпотетичних років, а тим, що настане максимум через 72 години. Я чекаю, і можу чекати ще багато. Врешті-решт, я така ж, як моя матір. І через все це у мене горять щоки. Я стомилася, мені потрібно дихати. І бігти. Я не можу не бігти, це ж моє життя. Та я просто імбецил якийсь.
She doesn't look, she doesn't see
Opens up for nobody
Figures out, she figures out
Narrow line, she can't decide
Everything short of suicide
Never hurts, nearly works
Something is scratching
Its way out
Something you want
To forget about
A part of you that'll never show
You're the only one that'll ever know
Take it back when it all began
Take your time, would you understand
What it's all about?
What it's all about?
Something is scratching
Its way out
Something you want
To forget about
No one expects
You to get up
All on your own with
No one around
Для мене залишається загадкою, чому деяких людей повністю задовольняють спокійні відносини, плавні та гарні, неначе вся гармонія світу поєднується для взаєморадості. Я так не можу, і не знаю, чи зможу згодом. Напевно, не доросла ще. Мені потрібно щось таке, бурхливе, динамічне, щоб пристрасть зносила голову, щоб були сварки, постійні ревнощі і пристрасть з закоханістю, безбашенність, дивні поступки, постійних сміх. Динаміка. Мене дуже-дуже сильно стомлюють речі по типу "тут ми будемо жити через 5 років", "а скільки дітей ти хочеш?", "які шпалери ти хотіла б мати у вітальні в нашій квартирі?". Для мене це щось не просто трошки не властиве, а просто викликаюче.. ну, не відразу, це занадто, але щось таке, через що хочеться втекти, чи краще щезнути. І не в тому справа, що я ще мала, але навіть у реальному сенсі цих речей.
НУ ЩО Я МОЖУ У СВОЇ 17 РОКІВ ВІДПОВІСТИ? Мене мама лікує, коли я хворію, тато мені встановлює програми, моя сестра пришиває мені гудзики, якщо я вранці, поспішаючи, відриваю їх, навіть моя кішка кусає мене, коли я занадто голосно кричу. Я просто не здатна відповісти щось правильне, доцільне, не знаю я, як я назву свого сина, не знаю, чи хочу я портрет Мерилін Монро у вітальні чи шовкові шпалери у спальні, я хочу жити не тим днем, який настане не через три-п'ять-двадцять гіпотетичних років, а тим, що настане максимум через 72 години. Я чекаю, і можу чекати ще багато. Врешті-решт, я така ж, як моя матір. І через все це у мене горять щоки. Я стомилася, мені потрібно дихати. І бігти. Я не можу не бігти, це ж моє життя. Та я просто імбецил якийсь.
She doesn't look, she doesn't see
Opens up for nobody
Figures out, she figures out
Narrow line, she can't decide
Everything short of suicide
Never hurts, nearly works
Something is scratching
Its way out
Something you want
To forget about
A part of you that'll never show
You're the only one that'll ever know
Take it back when it all began
Take your time, would you understand
What it's all about?
What it's all about?
Something is scratching
Its way out
Something you want
To forget about
No one expects
You to get up
All on your own with
No one around